понедельник, 16 марта 2020 г.

                                           Шановні колеги!

У 2019-2020 навчальному році значно збільшилася кількість загальноосвітніх навчальних закладів з інклюзивним навчанням. Сьогодні інклюзивне навчання запроваджено в 17 ЗЗСО.
Відповідно збільшилася і кількість асистентів учителів, головне завдання яких допомагати вчителеві навчати дітей з особливими освітніми потребами.
Сьогодні ми поговоримо про ключові ідеї щодо діяльності асистента вчителя інклюзивного класу.
По-перше, незважаючи на те, що асистент вчителя не є головною особою, яка відповідає за організацію освітнього простору в учнівському середовищі, він бере активну участь в його організації. Асистент вчителя повинен володіти міжнародною та українською нормативно-правовою базою у сфері інклюзивної освіти, що регламентує його ролі та функції, базовими методами та прийомами, які застосовуються у роботі з учнями в умовах інклюзивного середовища, мати певний набір особистісних та професійних якостей, які б допомагали йому успішно реалізовуватись у професії.
Саме асистент вчителя  веде спостереження за дитиною з особливими потребами, фіксує їх документально, слідкує за заповненням фахівцями відповідних розділів індивідуальної програми розвитку. Він бере участь у розробленні та виконанні цілей індивідуальної програми розвитку дитини, адаптує навчальні матеріали з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності дітей з особливими освітніми потребами.
 Від того, наскільки чітко учитель та асистент учителя розподілили свої ролі та усвідомлюють їх, рівня комунікації між педагогом та асистентом учителя залежить формування ефективних стосунків між ними. Адже саме це є умовою для успішної реалізації індивідуальної програми розвитку дитини з особливими освітніми потребами.
Спільне викладання – це інноваційний підхід до організації уроку. Саме завдяки такому методу забезпечується індивідуалізація освітнього процесу, підвищується рівень якості освітніх послуг та стимулюється розвиток усіх учнів класу. Перевагами спільного викладання є можливість залучення всіх учнів класу до того чи іншого виду роботи протягом уроку, урізноманітнення форм та методів викладання навчального матеріалу, ефективний моніторинг актуальних потреб учнів, підвищення ефективності освітнього процесу.
Але треба враховувати, що спільне викладання вимагає ретельної підготовки навчального матеріалу, спільного планування уроків, узгодження методів та форм викладання матеріалу, розуміння кінцевих результатів, вирішення загальних організаційних питань. Моделі спільного викладання дають змогу вчителю та асистенту вчителя саморозвиватись та підвищувати професійну педагогічну майстерність, збільшувати методичний арсенал, розширювати можливості застосування власного досвіду та ділитись ним з іншими фахівцями.

Значну допомогу в організації вашої роботи, шановні асистенти вчителів, може надати вам навчально-методичний посібник, рекомендований Міністерством освіти і науки України «Асистент вчителя у закладі загальної середньої освіти з інклюзивним навчанням» (Харків. Видавництво «Ранок», 2019 р.). В числі авторів посібника доктор педагогічних наук А.Колупаєва, яка є авторкою багатьох наукових праць у сфері досліджень питань інклюзивної освіти, кандидат педагогічних наук Л.Коваль, кандидат психологічних наук Н.Компанець та інші.
                Сім прийомів, які допоможуть учителю інклюзивного класу
Що має робити вчитель у класі, де є діти з особливими освітніми потребами?
Більшість методик навчання дітей з особливими освітніми потребами — специфічні. Наприклад, учневі з вадами зору допоможуть орієнтуватися в класі контрастні фарби та додаткове освітлення. А ось у дитини з епілепсією таке оформлення може спричинити погіршення стану здоров’я.
Для кожного виду порушення є спеціальні методи, що допомагають повноцінно навчатися.. Але є дещо спільне, що допоможе будь-якому інклюзивному класу почуватися комфортно.

1. Командна робота — на всіх рівнях
Адаптація в класі дитини з особливими освітніми потребами — турбота не лише вчителя. Розробкою індивідуального освітнього маршруту займатиметься  ціла команда: соціальний працівник, шкільний психолог, асистенти вчителя та дитини, реабілітолог, дефектолог.
Але серед найважливіших її учасників — батьки такого учня. Втім, працювати важливо ще й з батьками однокласників.
До приходу дитини потрібно підготувати клас — і це не лише про обладнання приміщення. Йдеться про психологічний комфорт, атмосферу приязні. Починати роботу найкраще з родин. Для батьків варто проводити тренінги, перегляд фільмів про інклюзивне навчання або про такі самі особливості здоров’я, які є в нового учня.

2. Привчати учнів, що різноманіття — це норма
Діагнози, зазвичай, очевидні для дітей: особливості пересування за наявності ДЦП, слухові апарати, окуляри зі спеціальними лінзами тощо. За статистикою, чверть дітей у розвинених країнах мають значні порушення здоров’я, а 60% — виражені індивідуальні особливості (зайва вага, нюанси зовнішності тощо).
Якщо учні не розуміють особливостей однокласника, у якого ДЦП чи аутизм, це викликає ще більше запитань, тривоги та відчуження. Тож вчитель має все чесно й доступно для їхнього розуміння пояснити ще до появи дитини з ООП (особливими освітніми потребами).
Варто запропонувати учням таку гру: відчути, як почувається однокласник.  Якщо в нього є вади зору, можна усім зав’язати очі та попросити походити так. Якщо він не використовує мову через синдром Дауна чи аутизм — спробувати мовчки донести до інших свою думку. Якщо йдеться про дитину, в якої проблеми з координацією рухів, школярі можуть написати міні-есе лівою рукою (правші). Це значно знижує критичне ставлення до зовнішніх особливостей як до чогось дивакуватого. Усі діти мають навчатися разом, незалежно від відмінностей, що існують між ними.
3. Спиратися на сильні сторонни

 Давній радянський підхід допомогу дитині з ООП подавав як корекцію відхилень, втручання та реабілітацію. Такий учень сприймався як пацієнт лікарні — через призму хвороби. Першокласники «з нормою» мусили говорити, читати, рахувати та мати інші навички. Якщо ж дитина мала особливості, акцент робили на тому, як компенсувати вади, а не на розвитку сильних сторін.
Натомість є країни, де взагалі немає корекційних шкіл (Норвегія, Фінляндія), а головна установкапрогрес швидше буде в тому, що школяр робить добре, ніж у тому, що не вдається.
Змінилася парадигма сучасного учня. Засвоїти знання — більше не головна мета, важливіше користуватися ними та створювати щось нове. Ерудиція нині вже не так потрібна для роботи, значно важливіша креативність. Жодне захворювання не віднімає в людини творчих кожен може згенерувати нову ідею. Тож є те, що варто створювати разом усім учням, а спиратися краще на сильні сторони кожного з них. Що вміє дитина з ООП? Що їй добре вдається? Навіть на рівні мови акцент краще робити не на тому, чого немає, чи неспроможності, а на тому, що є: наприклад, замість «не може ходити» казати «користується візком».

4. Робити комунікативні паспорти
Від імені дитини прописуємо всі її інтереси, здібності, хобі, що не подобається, як зручно комунікувати. Ця ідея пішла з польських шкіл.
Починається паспорт вітанням: «Я — Боря, мені 7 років, всім привіт». Там можуть бути такі розділи: загальна інформація про учня, «Як я спілкуюсь», «Самообслуговування», «Мобільність», «Мої інтереси», «Важливо» (як допомогти під час приступів, які обов’язкові режимні моменти — наприклад, необхідність приймати інсулін у разі діабету I типу). Варто прикрасити паспорт малюнками, піктограмами, фото.
Коли вчителі заповнюють такий паспорт, вони починають орієнтуватися на досягнення дитини, краще відчувати її індивідуальність. Добре до збору даних та оформлення долучити всіх фахівців, що працюють з дитиною, а також батьків.

5. Практикувати скаффолдинг
Скаффолдинг — створення умов для підвищення успішності кожного учня. Для цього дитина має вчитися у «зоні найближчого розвитку», тобто робити те, що їй цікаво, але поки що неможливо опанувати без підтримки. Ніщо так не поліпшує мотивацію, як можливість впоратися із завданням і досягти успіху.

Скаффолдинг — це процес, який дає можливість дитині (у тому числі новачку) розв’язати проблему, виконати завдання або досягти цілей, які знаходяться за межами її індивідуальних зусиль чи можливостей. Як допомогти? Сказати «Молодець, тобі все вдасться»? Але ж дитина розуміє, що її спроби поки що далекі від результату. Цього мало. 
Фахівці знають чимало видів підтримки:
Вербальна — може бути не лише прямою (заохочення), а й непрямою, не адресною: «Увесь клас скоро впорається», «Це не так складно, як здається».
Підказки через міміку, жести, вказівки, рухи тіла — велика сила. Якщо вчитель побоюється чи ніяковіє під час занять з дитиною з ООП, вона дуже швидко «зчитує» це завдяки мові тіла. Тоді робота значно ускладнюється.
Фізична підтримка — скажімо, можна писати, малювати чи конструювати щось з учнем разом «рука в руці».
Моделювання — демонстрація виконання завдання.
Візуальний стимул — картинки, піктограми, символи, письмова мова.
Маніпуляція символами — розташування об’єктів у певному порядку.

6. Продумувати різнорівневі завдання
Заварити разом чай та випити зі смаколиками — усім дітям приємно. Після цього одним учням до снаги вивчати розчинність речовин (на прикладі цукру в чаї) мовою хімії. А дитина з інтелектуальними порушеннями, для якої абстрактні поняття поки що не доступні, зможе дізнатися більше про приготування чаю.

7. Креативити і візуалізувати
Творчий підхід під час розробки уроку — найголовніший ресурс учителя. Діти здатні вчитися незалежно від рівня їхнього розвитку. Раніше відсутність мови чи нездатність до загальноприйнятого спілкування (як за аутизму) були підставою для визнання дитини такою, що не підлягає навчанню. А нині такий учень може лякати вчителя: як же подавати йому матеріал.
Утім, діти із синдромом Дауна, маючи звичайний інтелект, у 6–7 років можуть не розмовляти, адже їм важко: у них специфічна анатомія органів мовлення та неправильно працюють артикуляційні м’язи. А у випадку розладів аутистичного спектру діти шукають нові способи комунікації.
Для немовленнєвих дітей зображення — це вже не просто наочність, а спосіб побудувати діалог. За аутизму, навіть якщо дитина розмовляє, для неї важлива опора на зорове сприйняття, бо так інформація сприймається значно краще. Тож у приміщені школи навіть роблять вивіски з малюнками, які пояснюють призначення кімнат: клас, туалет, їдальня, бібліотека тощо. Візуалізація може бути інакшою: нині в Україні почали видавати книжки, де поруч з чудовими ілюстраціями — рядки піктограм, які заміняють текст. Їх майже 10 тисяч, як у китайській мові.
Образи допомагають дітям з різними діагнозами. Давно відомо, наскільки важливі наочно-зорові форми пізнання для дітей з вадами слуху.
У випадку інтелектуальних порушень візуалізація допомагає генералізувати поняття у процесі конкретно-наочного мислення (наприклад, завдання співвідносити зображення та предмет).
А як же решта школярів? Візуалізація — це те, що нині «показано» майже всім.
Отже, які б методи не використовував вчитель, важливо донести: людину не можна вимірювати лише через дефіцит чогось. Та навіть здібності і досягнення — хоч це і важливий вклад у життя класу, але й ними не можна виміряти цінність людини.

Бо інклюзія — це коли важливий кожен.